глянц попсової цинічки

знаєте, є ж така закономірність, що коли пяний, то дзвониш чи то колишнім, чи то майбутнім, але все одно хоч комусь. а я не маю кому дзвонити. тобто в мене немає бажання дзвонити комусь із телефонної книжки. і це не здоровий глуз, а один із виявів самотності.

вкотре переконуюсь що мені нікого не потрібно. тобто мені дуже потрібно щоб хтось був поруч, але надоїло вже надіятись, тішитись дзвінкам та зустрічам і ловити кожен погляд. краще все пофігістично сприймати. так хоч легше якось, чи що.

так, всі вони хороші. і є про що поговорити, і гарно ми разом виглядаєм. та так все надоїло. чому зі всіма я так гарно виглядаю і так гарно всім піходжу? прям тобі універсальна. та чомусь ніхто не задумається, що крім тих його хороших манер і красивих поглядів нічого не має. і всі наші походи в кафешки, кіно чи дискотеку, це відплата за те, що я його персональний психолог. для чого завидувати і казати що мені повезло, в мене такий він хороший. так, хороший. та не мій. в нього безліч своїх проблем, про які так гарно зі мною порадитись. в нього безліч комплексів, які він лікує тим, що вибирається зі мною в місто і всі зхалять яка в нього дівчина і як ми підходимо один одному. та фіг вам. ми не пара. НЕ ПАРА. і ті його обійми, це так, гра на публіку, як і погляди, і компліменти.

а я хочу щоб це було щиро. не для того щоб всі подумали що в нього все окей, а просто щиро. і не хочу цієї відданості, правди, реальності. хочу теж повірити що ми пара. як коли ми десь появляємось вірить він.

надоїло бути безплатним психологом та найкращою подругою. хочу, що це "я тебе люблю" звучало правдиво, а не так, для того, що це підходить під ситуацію. хочу стосунків. а не пародії, яку він створює.

хочу, щоб він згадав перший вечір, коли несміло взав мене за руку, коли так просив не їхати додому, а залишитись до ранку з ним, хоч і холодно, хоч і хочеться спати та залишитись. лиш для того щоб мовчки слухати раз за разом нашу,вже таки названу нашою, пісню. щоб все було як тоді щиро. а не так як на наступний день. без тієї відкритості. без розмов про розбите серце(хлопе, тобі 21, яке в жопу розбите серце?!) і дурного пафосу. щоб забув про все колишнє. адже тоді, в машині в очах того колишнього, змішаного з сумом, не було, була ніжність і страх, щоб лиш не скривдити і не відштовхнути. а що тепер? ні, знову не те....

я знову себе накрутила. ну хоббі в мене таке. спочатку накрутити себе, а потім помаленько попускатись. так і тепер. питання лиш чи потрібні мені всі ці приколи. всім пояснюю що так цікавіше жити, а сама вечорами на кухні подружці жаліюсь і питаюсь у стін чого все так?

а він час від часу приїжджає, веде себе кожен раз зовсім по іншому і допомагає мені себе накручувати.

зате від всіх цих зустрічей я досить таки похудала. адже їсти зовсім не хочеться. і взагалі нічого не хочеться. і вести себе по правилах ніяк не виходить.

і взагалі, я колись навчусь жити спокійно, як всі нормальні люди?

...а я ж любила того нещасного хлопчика з вічно взєрошиним волоссям і сигаретою в зубах; любила його голос і поцілунки пристрасні; любила його вовчий погляд, в його красивих шалених очах...

з одним було цікаво проговорити всю ніч. на теми, про які раніше й не задумувалась.

з іншим було цікаво просто мовчати.

головне, що не потрібно було робити вибір. адже ні один ні другий моїм не буде.

її очі навіть під його машину підходили. не говорячи вже про її ріст, інтереси та інши життєво необхідні подібності. та лиш чому цього не бачив?

"потрібно жити далі. навіть якщо розбиваються самі найзаповітніші мрії"

ці слова повторяла собі раз за разом, але це ніяк не допомагало. ні грама щастя, ні секунди правди, нічого. запах його духів відлякував і манив водночас, а очі притягали до себе. свідомість виключала рецептори, щоб не бачити і не розуміти що витворяє серце.

пила найміцніші напої, та навіть вони не допомагали. все одно все чітко розуміла і забутись не могла. зате його присутність просто опяняла. і то настільки, що боялась дихати, адже повітря біля нього заставляло голову сприймати все якось по пяному.

а зараз саме цього пяного повятря його присутності так не хватало

з кожного так званого кохання в неї залишався якийсь трофей. і коли в гості приходила самотність, то вона її розбавляла чаєм з кружки, що залишилась від якогось з кохань, чи просто одягала прикраси, які їй подарив один із ексів. адже і з самотністю потрібно гарно виглядати. а коли бажання нею насолоджуватися пропадає, просто лягаєш спати в тій кофті чи футболці, яка колись була для тебе культом і ти з неї не вилазила, вдихаючи чужі чоловічі парфуми та тішачись хоч такою його присутністю. тепер старалась розпізнати хоч якісь нотки тих старих і таких приємних запахів та крім прального порошку нічого не відчувалось. так само і на душі. лиш декілька приємних сфотографованих моментів, якась річ, що колись належала комусь із них і все. вона таки сильно чіплялась за минуле. і не тому, що майбутнє було занадто сумним, а лиш через те, що так простіше переживати теперішні обломи. адже колись було добре, значить має в майбутньому бути ще краще. я в цьому впевнена. вона ж цього заслужила

120 по гірському серпантину з широко відкритими очима

Ніч. Тиша. Красивий хлопчик. І твої зовсім не закохані очі. Скільки ще цих красивих хлопчиків буде? Ні, не обов’язково секс, а просто їх присутність в твоєму житті. Вроді би й приємно, та. Не те що постійності хочеться, а лиш такої ж віддачі. А то ти цинічно дякуєш за диск, ніч, кафе, книгу, знання, вино чи гори, а вони просять продовження. А ти наївно продовжуєш шукати принца. Який підходитиме не лиш шпалерам і, на диво, ти йому теж підійдеш, і не лиш кольором очей. І надієшся, що знайдеться той, хто похвалить ще щось крім очей. А поки розмови про дядю Фрейда, вино, Крихітка Цахес, ніч і гори.

Колись я полюблю.

Колись.

А якщо ні, то заведу собі кота.

я щаслива. хочу ще!

перестала розказувати про себе. так би мовити вся в собі. а просто зрозуміла, що коли хочеш приязати до себе людину, дай їй наговоритись. лиш дивись, про себе то мовчи

життя у мінорі.

Не грайся стосунками, милий, не треба. Ти ж програєш.

Їй було 48. Цілих 48, майже все життя прожите, забуті образи і проблеми. Залишилось лиш саме хороше. Збережена ідеальна фігура, великі й часто наївні очі, хороший смак і … досвід. Саме головне, те, чим саме найбільше вона гордилась і що б ні на що не поміняла. А ще залишались сигарети. Які як і чоловіків часто кидала, та все одно верталась. Бо без них, як і без чоловіків, ніяк не могла. Ні з ким довго не залишалась, все шукаючи і так не знаходячи того, хто б нарешті приручив. Та може, не хотіла знаходити. Їй було 48. Принаймні так говорив досвід і ставлення до життя. Все розумілось з одного погляду, руху і слова. Усмішки хватало, щоб подякувати за стосунки і сльози, щоби ті стосунки почати. Хоча останній раз плакала дуже давно. Бо навіть до сліз її ніхто довести не міг. Неправильний чоловічий характер спокійно вживався з маленьким ростом, вузькою талією і третім розміром грудей. А хотілось бути тупою. Щоб радіти тому, чому всі середньостатистичні жінки її віку. Щоб їй теж хватало сексу раз в місяць, квітів на 8 березня і половини чоловікової зарплати. А ні, чекала на щось більше. Та й получала. Правда не на довго, адже все надоїдало. Та й і яка любов в її то віці. Їй просто хотілось бути з кимось. Час від часу. Щоб хтось обіймав серед ночі і щоби було кому зробити зранку кави. А коли те надоїдало, верталась в свою порожню квартиру. Іноді верталась на декілька днів, іноді на місяці. Хоча це вона лукавить. Були ж люди, які завжди поряд. Які звикали до таких причуд і як не дивно їх терпіли. Гріло серце те, що в любий момент можна було зірватись і поїхати в інше місто, де був він. Який так і не женився, все чекаючи на неї. Який поїв кавою та терпів дим її сигарет з дурними розмовами про життя і так званий її досвід. Про її вік та пошуки намальованого ідеалу. Їй же було лиш 20, досвіду нуль, хоча багато чого вона дійсно розуміла і ловила на льоту. Він чекав. Бо йому ж то було значно більше і його гріло те, що його вона так ні на що й не поміняла.

перегортаємо сторінку

Дякую за фільми. Але без тебе їх дивитись скучно...